Бондаренко Сніжана
Метан – Пандора чи Афіна?
У тридев’ятому царстві, у тридесятому государстві, у безлюдній, дикій місцевості, на самому краю землі знаходилася країна Метанія. Її населяли різні народи : пропани, бутани, етани. Але верховодив над ними народ – метан.
Метанія з головою була в роботі і ніколи її жителі не виходили на поверхню землі. Інколи, коли з’являлися хвилини відпочинку, вони прислухалися до звуків, які долітали із іншого, світлого світу.
Найбільше ці звуки недавали спокою сину верховного Метанії – Блакитноокому Метанчику. «Яке воно – сонце? Напевно, таке тепле, як і земля, а може і тепліше. А які хмари, дерева?.. Нічого, коли-небуть зберуся і вирвуся хоч на хвилинку, потім все роздивлюся, про все дізнаюся».
Безрадісна, сувора місцевість. Сюди довго не ступала нога людини. Та з часом по Метанії пройшли чутки, що десь зникають її жителі. Батько суворо заборонив Метанчику підходити до великої розщілини, бо всі хто туди наближався, не повертався додому.
Блакитноокий Метанчик був слухняним сином, але цікавість переборола батькову заборону. Одного разу він дуже близько підійшов до щілини, і раптом якась невідома сила потягнула його вгору. Він спочатку злякався, але потім зрадів. Він побачить сонце, хмари...
Його мрії перебив сильний поштовх . Огледівшись довкола, Метанчик побачив жителів їх країни , які зникли давно і не дуже давно. Вони розповіли йому , що у їх краї прийшли люди, які розгадали таємницю Метанії, тепер користуються нею: обігрівають своє житло, готують їжу. Деякі жителі Метанії не хочуть коритися людям і тоді лунає вибух страшної сили. Метанійці потоваришували з вогнем, і часто вдвох відправляються на прогулянку, але людям це не подобається. Ще довго старий метанієць розповідав Метанчику і про людей, і про вогонь, і про далеку дорогу.
Через деякий час Метанчик залишив тісну оселю і з іншими відправився у подорож, невідомі краї, нові зустрічі. Нові враження.
